У житті кожного з нас є ціла купа супутників, співбуттєвиків, повзпрохідників, шпинярів та сторожовиків, існування яких якимось чином відображається на індивідуальному життєвому шляху, але не впливає на нього суттєво, не спричиняє до сутнісних його трансформацій, не сприяє самоусвідомленню й самореалізації, не призводить до чіткого розуміння потреб, можливостей, намічення прагнень, задавання програми дій, до вияву особистості не просто такою, як вона є, чи як вона задана у своїй абстрагованій щодо лишку буття високості, а такою, як вона має бути через свою скореговану (цією персоною) націленість на досягнення, що перевершують усі попередні очікування та сподівання. Та не про них мовити.
Мені ж неймовірно повезло. У моєму житті трапився ВЧИТЕЛЬ. Чи, радше, правильніше сказати : я зустріла ВЧИТЕЛЯ. Або ж : мені поталанило бути скерованою ВЧИТЕЛЬКОЮ.
ВЧИТЕЛЬ – це не просто звання чи життєвий статус, це – позиція людини, яка завжди відносна до інших не тому, що несамодостатня, а тому, що її достатність є у надлишку. То ж ВЧИТЕЛЬ це той, хто спроможний та звитяжний започаткувати новий майданчик світу не у своєму особистому житті, а у мережах життєвих шляхів інших. ВЧИТЕЛЬКА ж не лише спроможна та звитяжна започаткувати, але й наділена здатністю турботи та опіки того шматка всесвітнього буття, відповідальність за створення якого безпосередньо лягає у її запрограмовані природою до життєзбереження руки.
Дякую Вам, Людмило Олександрівно.
Сьогодні Ваш день народження.
Дякую Зої Михайлівні за те, що виховала для нас Вас, та Вашим синам, які поділилися з нами теплотою Вашого материнського серця та наснагою Вашого невтомного інтелекту. Дякую Анатолію Миколайовичу за терпіння щодо нашого зловживання Вашим часом та увагою.
Здоров,я, досягнень, прихильності світу.
Дозвольте висловити декілька недосконалих поетичних рядочків Вам у цей день.
Хтось формулює власні дива,
Хтось розгрібає завали емпірій…
Літо і осінь, зима і весна –
Подорож всесвітом в пошуках віри.
Ви так навчились ступати у даль,
Що вона раптом клубочком згорнулась,
Й зовсім тихесенько втома-печаль
Нила і скніла, але задихнулась,
Бо їй невтямки, як можна ввібрати
Всесвіт у себе і розпізнати
Чорне і біле і сіре й картате,
Думку вловити і полетіти
Нею керуючи –
Сенс наздогнати,
Все розуміючи –
Знову писати.
Пальці невтомні,
Клавіатура змучена вщент –
Бо така вже натура –
Прагне довкола усе запалити,
Щоби із світу лахміття струсити…
Ось і розлущено світу горіх,
Ви мене вчили ядро смакувати,
Значно терпкіше за мрію; мов сміх,
Що в піднебессі розщемує грати.
А ще я тут віднайшла абсолютно неочікуване й характерне для Вас фото: за поживою до Вас тулиться й священна істота.
Залишити відповідь