При використанні – посилання обов,язкові.

Стаття була надрукована: Горкуша О. Релігійна культурна традиція та самоідентифікація в умовах глобалізації //Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць.– Чернівці, 2003.– С.160-162

Горкуша Оксана.

аспірант Відділення релігієзнавства
Інституту філософії
ім. Г.С.Сковороди НАН України

Релігійна культурна традиція та самоідентифікація в умовах глобалізації

Всередині культурної традиції є сутнісні концептуальні засади, які визначають собою її характерні особливості як власне даної культурної традиції та потенційно містять протиріччя, які згодом виливаються в інноваційні оновлювальні рухи, що не дають загинути даній культурній традиції, спонукають її до розвитку та трансформації. В епоху модерну, коли загроза уніфікації та втрати смислу, постала реальною проблемою, важливою для дослідження і філософського аналізу є проблема концептуальних засад традиції. Аналізуючи західно–європейську християнську культурну традицію приходимо до концепту “Логос”, що ще з часів давньогрецької філософії визначав собою її онтологічні, гносеологічні, екзистенційні структури, і, отримавши специфічно християнську інтерпретацію, досьогодні продовжує впливати на формування цих структур свідомості людей, які належать до неї. “Логос” своєю майже необмеженою інтерпретаційною потенційністю ефективно може протистояти уніфікаційним тенденціям епохи модерну, залишаючись, одночасно, тією серцевиною християнської культурної традиції, що визначає її як таку, запобігаючи її розпаду, оберігаючи цілісність та самоідентичність при збереженні всієї різноманітності конкретних її виявів. Ототожнений в християнстві з другою особою Трійці, він не лише залишився онтологічним засновком буття (“Ним постало усе”), чи гносеологічним гарантом співмірності мислення та буття, але і став тим екзистенційно необхідним суб’єктом – незмінним постійним членом взаємодії суб’єкт–суб’єктної пари спілкування (трансцендентно–іманентним відносно конкретної суб’єктивної свідомості віруючої людини), що не полишає її на самоті, а отже рятує від однієї з найтрагічніших межових проблем сучасності – самоти (наслідку самовідчуження людської екзистенції від трансцендентного джерела “буття взагалі” під впливом раціоналістичної настанови).
Релігійна культурна традиція, якщо вона хоче вижити, прагне трансформуватися відповідно до сучасного контексту, аби задовольнити потреби теперішнього суспільства. З іншого боку, на відміну від десакралізованого світу буденної дійсності (прагматики уніфікованого споживацтва) релігійна традиція задовольняє індивідуальні суб’єктивні потреби самоідентифікації особистості, чим, т.ч. дозволяє уникнути людській особі втрати власної самосвідомості (самості) і здобути деяку автономію, хоча, можливо і через ідентифікацію з певною групою людей (знаходження власно групового онтологічного рівня – заглиблення буття – подовження себе в сферу трансцендентну щодо споживацької функціонерської реальності).
“Ό λόγоς” – концепт, що досьогодні впливає на формування свідомості більшості європейців, оскільки є ґрунтовим в загальноєвропейському культурному патерні, що був закодований та збережений християнською релігійною традицією. Концепт “Логос” актуальний сьогодні, якщо підходити до його осмислення з метою вирішення кризових ситуацій сучасної суб’єктивної свідомості в християнсько–європейській культурі, оскільки дає можливість вирішення цих проблем інваріативно щодо контексту.
Cукупність християнських течій і напрямків, кожна з яких покликана задовольнити конкретні індивідуальні світоглядні потреби певної групи віруючих християн на основі загально християнських культурних засад, пропонують власні інтерпретації “Логоса”. Саме можливість інваріативно–контекстуальних інтерпретацій концепту “Логос” на суб’єктивному рівні свідомості є тим чинником, що пропонує механізми подолання сучасних світоглядних криз в європейсько–християнській культурній традиції методом звертання до її витокових засновків.
Межово самовідчуженій суб’єктивній свідомості приходить на порятунок традиційний концепт “Логос”, максимально багатоманітно зінтерпретований відповідно до постмодернових вимог у вигляді безлічі релігійних християнських вчень. Він не протиставляється раціоналізму та “раціо”, а намагається примирити останнього з позараціональною стихією буття, вказуючи йому на власне обмежене функціонально і галузево місце. Наука не заперечується. Вона визнається, однак як така, що здатна задовольнити обмежені конкретні потреби людини. Раціоналізм не заперечується, однак визнається як такий, що покликаний задовольнити лише певні прагматичні потреби людської свідомості. Духовна ж сфера знову покладається трансцендентно щодо “раціо”. Екзистенція вкорінена глибше. Раціонально осмислити її неможливо. Шлях віри, емоційне самовпорядкування визнаються не менш вагомими методами забезпечення людського буття. На зміну суспільно–функціональним типам спілкування приходить монадологічне взаємопокладання як єдність та цілісність в неуніфікованому багатоманітті, де лише індивідуальність і отримує незаперечну самоцінність.
“Ісус Христос любить тебе” – читаємо ми на чисельних закликах відвідати різноманітні християнські зібрання. Тебе – це означає не функцію, роль чи актора, який її виконує, а саме Тебе, як самоцінну монаду, як індивідуальний безмежний всесвіт з власними модами розгортання буття. “Любить” – це значить потребує, жадає, приймає, прагне долучитися власною самотою залишеної в абсурді Голгофи екзистенції до твоєї самоти, щоб стати з тобою єдиним одвічним цілим. Ти потрібен йому так само, як і він тобі, адже лише за умови присутності 2-ох особистісних індивідуальних, відвертих у щирості прагнення втамування відчуття суб’єктів (смислу та слова) здійснюється істинна містерія спілкування як сутнісного взаємопроникнення (осмислення):
Віруючий християнин не залишається самотнім чи не помисленим ні в момент народження, ні в момент смерті, ні в буденності. Це осмислення абсолютним суб’єктом, Божа . Ісус Христос любить індивідуально кожного, хто приходить до нього в чистоті своєї любові. Як Боголюдина він здатен зрозуміти людину в її слабкості і недосконалості та побачити її безсумнівну цінність з точки зору трансцендентної мети актуалізованого буття. Він постійно присутній в свідомості віруючого християнина як одвічний супутник буття, співбесідник, свідок розгортання драми життя окремої людини на тлі абсурдності дійсності. До нього звертається християнин в момент межового відчаю з надією на одвічний порятунок. Він не дає остаточно загубитись людській екзистенції в хаотично–меональному шалі суцільних непорозумінь, безсмисленності та недоцільностей. В постмодерній ситуації відчуття, що грає лише гра, а її закони і правила далеко не раціональні і непрозорі для людської свідомості, віруючий християнин отримує не лише постійного глядача чи співбесідника, в очах якого бачить відображення достовірності своєї присутності, але і впевненість в присутності понадігрового дискурсу з трансцендентної глибини якого і отримує іманентну впевненість у доцільності і реальності власного життя. Людська екзистенція сама стає цілісним смислом, який постійно переосмислюється абсолютною свідомістю. Саме індивідуальний аспект людської екзистенції, її неповторна самоціннісність і автономна онтологія і постають з концептом “Логос” як опір запропонованій глобалізмом уніфікації, що прагне поглинути віковічну сутність людського суб’єкта, перетворивши його лише на частину, функцію, безликий елемент.

Переглянути  список наукових публікацій

Інші наукові статті

Більше про автора