Ігорику-Соколику,
Метелику-Веселику,
Розтрачено, небачено,
Забуто, не вернеш…
Ногам тепер не стане втоми світу,
Очам – не стане випивати вись.
Таке засмагле, розпашіле літо…
А ти залишився назавжди у “колись”…
Боргів нема, нема спокус чи прагнень,
Нема волінь чи сподівань.
В зірчану ніч німо ридає липень
Вкарбований у дату забувань.
Ти відтепер хлоп’ям розбишкуватим,
Дитятком сонячним чи спраглим юнаком,
Промінням лагідним чи вітруном кошлатим
У нього вплівся спогаду вінком.
у пам,ять нашим дитячим розвагам із сумом про безмежну невтішність миті довчасного рішення залишити безглузду дійсність
Залишити відповідь