Релігія та філософія як своєрідні засоби моделювання світогляду

Стаття була надрукована. Посилатись необхідно:

Горкуша О. Релігія та філософія як своєрідні засоби моделювання світогляду // Релігія в контексті суспільної свідомості. Колективна монографія. За ред.. проф.. А.Колодного. – К.: ТОВ «НВП «Інтерсервіс», 2015. – 480 с.- С.102-117. (1,2 д.а.)

 

Світогляд – система знань, переконань, уявлень, поглядів, орієнтирів, ідентифікаторів, критеріїв та параметрів, що уможливлює розуміння світу та самовизначення у ньому людини, створює передумови її доцільної життєдіяльності. Світогляд людини формується внаслідок її соціалізації та залежить від культурно-контекстуальних особливостей, історично-суспільних умов буття, рівня доступу до актуального інтелектуально-наукового надбання людства, ступеня залученості до авторитетних ідеологічних програм, індивідуальних психологічних нахилів та особистісних прагнень щодо позиціонування себе у світі тощо. Застосоване нами визначення світогляду є функціонально-змістовним. Ефективним також є структурне визначення світогляду, адже ці знання, переконання, погляди є систематизованими і структурованими й загалом тяжіють до гармонізованості, бо ж саме гармонійно влаштована світоглядна система забезпечує щонайефективнішим механізмом освоєння людиною світу. Принаймні ми завжди можемо виділити у світогляді крім загальновизнаних змістовних блоків (світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння) фундаментальну метафізичну основу, ціннісну аксіологічну шкалу, віяло горизонту очікувань, методологічний інструментарій для набуття, систематизації та впорядкування даних, набір герменевтично-адаптативних знарядь для продукування чи засвоєння нової інформації, відповідно сформульовані алгоритми поведінки. Завдяки світогляду людина “знає” яким є світ, “усвідомлює” своє місце в ньому, “встановлює” співпричетність себе та світу, “визначає” способи та напрямки життєдіяльності. Фактично можна сказати, що світогляд – це знаряддя, за допомогою якого людина та дійсність взаємовизначаються, бо ж завдяки йому людина “фіксує” і “проявляє” “себе” у  “світі” .

Світогляд у найширшому розумінні – це людський погляд на світ. У ньому уявлення про “себе” та про “світ” взаємопов’язані щонайтіснішим чином. Вони одночасно формуються, систематично взаємокорегуються, співпричетно удосконалюються. Кожен світогляд з необхідністю є відцентрованим “точкою зору” суб’єкта – його носія. Остання, зрозуміло, генерується за допомогою системи метафізичних, онтологічних та екзистенційних даних – фундаментальних вихідних параметрів будь-якого світогляду, на основі яких синтезується “образ світу”, формулюється  “картина світу”. В наступному ми будемо говорити не про світогляд загалом (чи увесь загал індивідуальних варіантів світогляду), а про світоглядні моделі, пропоновані взірці, які може використовувати свідомість людини з метою забезпечення адаптації у світі та налагодження життєдіяльності. Нас цікавитимуть ті світоглядні моделі, що пропонуються і формуються філософією та релігією.

Тож ми використовуватимемо інструментальну концепцію світогляду. За цієї умови світогляд буде розумітись не просто як “набір впорядкованої інформації про світ та людину” чи “людський погляд на світ”, а як ментальний інструмент – засіб орієнтації людини в бутті, осмислення людиною світу та свого місця в ньому, освоєння дійсності, формування майбутнього, адже визначає головні параметри людської життєдіяльності. Саме у цьому ми бачимо його головне функціональне призначення.

Найпоширеніші класифікації світоглядів застосовують різні критерії та підстави поділу. За ступенем узагальнення й глибиною охоплення дійсності світогляди можна поділити на універсальний, специфічний та індивідуальний. За аксіоматично-парадигмальним каркасом світоглядні моделі можна поділити на міфологічну, релігійну, філософську, наукову, соціально-політичну, естетичну тощо. Іноді говорять про рівні зрілості світогляду, але ми воліємо вживати “рівень глибини сприйняття, усвідомлення та застосування певної світоглядної моделі та складність й гармонійність її системної розбудови”. Ще можуть класифікувати  світогляди за історичними епохами (архаїчний, античний, середньовічний, ренесансний, новочасний, постмодерний); за визнанням буттєвої основи (моністичний, дуалістичний, плюралістичний, ідеалістичний, матеріалістичний, містичний тощо); за морально-ціннісними орієнтирами (егоїстичний, гуманістичний, альтруїстичний, гедоністичний, утилітарний, цинічний, шовіністичний тощо); за структурною будовою (цілісний, фрагментарний, гармонійний, синкретичний, еклектичний тощо); за ступенем адекватності сприйняття дійсності (реалістичний, ілюзійний, викривлений, фантастичний тощо); за ставленням до визнання вищих сутностей, фундаментальних закономірностей, цінностей та істини (релігійний, атеїстичний, скептичний, агностичний, секулярний, сцієнтичний тощо). Також поширений підхід класифікації за культурно-історичним принципом. В історично-культурному поступі людства відбувається зміна потреби у змістовному наповненні та структурній організації світогляду. Світогляд, як система з різношаровими елементами, зазнає поступових трансформацій спочатку тих елементів, які вступають у дисонанс із новонабутим знанням людських колективів, а потім за потреби – і фундаментально-аксіоматичних складників.

Функціонально світогляд покликаний інтегрувати людину у світ, надати їй життєвих орієнтирів та цінностей, адаптувати дійсність до людського сприйняття, прилучити людину до історичного досвіду людства. Очевидно, що для формування світогляду, як розвиненої цілісної системи бачення світу, потрібні специфічні суспільно-культурні умови. Так, на думку вітчизняного радянського релігієзнавця Б.Лобовика, якщо необхідною ознакою світогляду є узагальнений погляд на світ і місце людини в ньому (незалежно від широти цього узагальнення), то зрозуміло, що погляди й уявлення людини раннього суспільства ще не містять цієї ознаки. Їх безпосередність, націленість на окремий предмет, явище чи ситуацію, що проявляється і в природничих, і в суспільних, і в релігійних уявленнях і логічних діях, не містили того, що мислиться в понятті узагальненого погляду. У цей період лише з’являються передумови для виникнення світогляду[1]. І тільки в умовах розвинутого первіснообщинного ладу сфера дії надприродного розширюється, суспільна свідомість в цілому набуває світоглядних якостей, вже виникають міфологічні уявлення про світ і людину[2].

Та, як вважає Б.О.Лобовик, історично першим типом світогляду був не міфологічний і не наївно-реалістичний, а синкретичний світогляд людини розвинутого первіснообщинного ладу, що випливав з досвітоглядного синкретизму більш раннього періоду розвитку суспільної свідомості. Складники цього синкретичного світогляду (кожний – специфічно) були включені в єдиний план практично-духовного освоєння світу[3]. Натомість пізніша свідомість включається в таке освоєння окремо художніми, моральними і релігійними поглядами. Погляди на світ починають диференціюватися, ускладнюватися, узагальнюватися. Поступово формується і релігійний світогляд. Передумовою його формування є розвиток уявлення про надприродне, адже характерною ознакою релігійного світогляду є саме ідея надприродного, що визначає світ та людину. Від зміни уявлень про надприродне залежить і трансформація релігійного світогляду.

Протягом історії людства уявлення людини про світ та своє місце в ньому періодично змінювались. Очевидно відповідним чином змінювались і уявлення про надприродне. Систематичне розширення знання та уявлення людини про дійсність внаслідок її життєдіяльності та гносеологічної вибагливості призводили до потреби трансформації світогляду для вироблення більш ефективного засобу орієнтації та освоєння світу. В історичному плані ми можемо сказати, що ті чи інші світоглядні моделі, сформульовані в конкретну історично-культурну добу, ставали привілейованими та набували значного поширення через свою “корисність” та ефективність, поки, як ментальне знаряддя, добре виконували функцію самоорганізації людини та людської спільноти у пристосуванні людини до дійсності та дійсності для людини. В процесі набуття й вироблення людською спільнотою додаткових знань, уявлень та переконань, ті чи інші світоглядні моделі змістовно розширювались і могли структурно трансформуватися.

До найефективніших продуцентів фундаментальних основ поширених і корисних світоглядних моделей щонайперше зарахуємо релігію та філософію. Щонайбільше тому, що саме ці дві стратегії продукування світоглядного знання намагаються запропонувати відповіді на межові метафізично-екзистенційні питання та пропонують найбільш узагальнені погляди на світ та людину, намагаються охопити світ цілком (включно з людиною), спираючись у цьому на засадничі фундаментальні основи його організації та ціннісні орієнтири розвитку. Головна відмінність цих світоглядних стратегій полягає у: 1) засобах та знаряддях, використовуваних для набуття інформації про світ та конструювання світоглядної моделі; 2) диспозиційними локаціями: релігійна світоглядна модель відцентрована двома “суб’єктними” “точками зору” – людського суб’єкта, та суб’єкта надлюдського-Божественного (остання змодельована відповідно до віросповідних уявлень про Бога чи надприродне джерело буття); натомість філософська світоглядна модель крім «точки зору» людського суб’єкта (змодифікованої як “точка зору загальнолюдського суб’єкта”) намагається врахувати універсальний план дійсності, сконструйований з послідовно-логічних метафізично-теоретичних міркувань.

Світоглядна функція є головною для релігії та філософії. Тож як релігія, так і філософія щонайперше покликані забезпечити людину такою системою (знань, уявлень, переконань) поглядів на світ і місце людини в ньому, яка щонайефективніше сприятиме життєдіяльності людини власне як людини, тобто зробить таку осмисленою та доцільною. Таким чином світогляд є формою людського самовизначення.

Водночас не існує світогляду взагалі, а є конкретні світоглядні моделі та їхні варіації, які містять своєрідний набір метафізичних, онтологічних, екзистенційних, аксіологічних і методологічних відомостей та програм, сформованих в певному культурно-історичному контексті із  поширених та обґрунтованих (загальновизнаних) елементів (поглядів та уявлень). З урахуванням цього зрозуміло, що не може існувати такої універсальної світоглядної моделі, яка б задовольняла абстрактну людину взагалі без врахування її контекстуального життєвого простору. І при неодмінному розширенні людської обізнаності щодо світу її життя необхідно наставатиме світоглядна криза (невідповідність базових світоглядних параметрів конкретної світоглядної моделі та накопиченої людським колективом інформації про світ та людину). У такі історичні моменти традиційні світоглядні моделі не забезпечують людину можливістю віднайти адекватні відповіді на межові актуальні питання її життя. Тоді й настає потреба креативуюче-продуктивної діяльності філософії та релігії, у результаті якої можуть удосконалитись наявні або ж виникнути нові світоглядні моделі. З подібними процесами пов’язані історичні етапи розвитку філософської думки та постання релігій, варіатизації таких. Отже можна сказати, що філософія та релігія вкорінені в світоглядній потребі людини, водночас вони проектують її майбутнє, пропонуючи певний горизонт можливостей та цілей.

Якщо розглядати релігію та філософію як своєрідні засоби моделювання світогляду (особливі методологічні програми), то помічаємо ряд відмінностей: 1) щодо суб’єктів призначення: “популярність” релігії та “елітарність” філософії; 2) щодо змісту: емпіричність релігії та теоретичність філософії; 3) щодо загального характеру та засобів: “прагматичність” релігії та “інтелектуалізм” філософії; 4) щодо суб’єктів моделювання: група співвірців (традиція) в релігії та філософуюча особистість у діалозі із співдумцями та опонентами в осмисленні конкртеної проблеми у філософії. Щодо спільних рис: націленість на межові екзистенційно-метафізичні проблеми, і, як наслідок, забезпечення світогляду фундаментальною, базисною інформацією. Щодо суміщення із іншими блоками інформації про світ, які мають досвідне чи наукове походження: релігія забезпечує світогляд більш-менш стійким (залежить від релігійної традиції, її чутливості до запитів часу, здатності адаптуватися чи можливості адаптувати) світоглядним каркасом (чи потужним хребтом), у який вписується (чи не вписується) за допомогою спеціальних інтерпретативних механізмів та чи інша інформація; філософія ж навпаки покликана інтерпретувати й узагальнювати, аналізувати й систематизувати таку інформацію для її засвоєння та усвідомлення. Тобто релігія в цьому напрямку постає заданою програмою, яка використовує ті чи інші засоби для розуміння, а філософія – засобом розуміння, який може використовуватися і релігією для формування цілісної моделі світогляду. Крім того, слід згадати, що релігія та філософія як засоби моделювання світогляду є взаємопов’язані й іноді взаємовплив між ними та певні контекстуальні обставини спричиняють перехресне перенесення спеціальних характеристик.

Отже світоглядні трансформації потребують продуктивної діяльності таких інтелектуально-теоретичних та духовно-практичних сфер людського осягнення дійсності, як філософія та релігія. Водночас необхідним є і репродуктивний етап, під час якого та чи інша світоглядна модель задовольняє нагальні потреби людської спільноти. У цей період така світоглядна модель збагачується додатковими елементами, обґрунтовується,  виробляються адаптативні механізми й герменевтичні методології, що сприяють засвоєнню нової інформації про дійсність у гармонійно влаштовану світоглядну модель. Тож можна сказати, що творчо-конструктивна та теоретично-інтерпретативна діяльність з удосконалення світоглядної моделі не припиняється.

Загалом пересічна людина не переймається питаннями щодо основ світоглядних моделей, які вона використовує в процесі життєдіяльності. Більше того, вона може й не здогадуватись про такі моделі чи про їх фундаментальні метафізичні основи. Головне, щоб проблеми, які виникають в її буденному житті можна було вирішити в тій системі ціннісно-смислового універсуму, у якій вона знайшлась внаслідок соціалізації. А така система ціннісно-смислового універсуму організована й впорядкована тією чи іншою світоглядною моделлю. Сам ціннісно-смисловий універсум значно ширше й об’ємніше за конкретну світоглядну модель, але остання сприяє його впорядкуванню та систематизації, через що такий універсум і стає “структурованою системою” – доступним для застосування людською свідомістю у процесі формулювання життєвої програми, орієнтації в життєвій ситуації та вирішення конкретних проблем.

Пересічна людина в її повсякденності очевидно не спирається на філософський стиль мислення, не задається метафізичними питаннями, не заглиблюється в теологічні глибини екзистенційного самовизначення. Проте в конкретні критичні моменти людської історії (та індивідуальних життєвих обставин), коли ситуація може набувати й трагічного характеру, людина необхідно звертається до смислозасадничих основ свого життя – до фундаментальної метафізичної, екзистенційної, теологічної інформації, яка лежить в основі використовуваної світоглядної моделі. Саме тоді й стає помітним накопичене тривалим періодом репродуктивності “розбалансування” світоглядної моделі, що проявляється в “розгармоніюванні” світогляду, неможливості віднайти свідомістю відповіді на конкретні життєві питання, прірва між утилітарно-споживацьким відношенням до дійсності людини в її повсякденній пересічності та життє-креативуючим покликанням Людини з точки зору філософії чи релігії. Усе це вказує нам на необхідність постійної творчо-конструктивної діяльності філософії та релігії (в її теологічній складовій) у справі систематичної ревізії, аналізу та принагідного переосмислення засадничих фундаментальних світоглядних основ.

На етапі репродуктивного функціонування задовільної суспільну свідомість світоглядної моделі релігійні інститути виявляються досить ефективними. Вони сприяють поширенню та засвоєнню діючої світоглядної моделі, підтримують її функціональну ефективність. При цьому, аби світоглядна модель не втратила своєї пластичності й здатності засвоювати нову інформацію, адаптативних можливостей до змінюваного дійснісного ландшафту, релігія розвиває теологію (як теоретично-пізнавальну обгрунтовуюче-герменевтичну діяльність) у її діалогічній взаємодії із філософією. За кризових же світоглядно-історичних обставин необхідно, щоб виявився творчо-конструктивний характер як теології, так і філософії, адже світоглядна модель потребує переосмислення, а іноді й кардинальної реконструкції. Тоді й відшуковуються нові, більш продуктивні способи взаємодії релігії та філософії.

Отже філософія та релігія є такими сферами людської життєдіяльності, що продукують, систематизують та синтезують світоглядне знання. Однією з найістотніших характеристик світоглядного знання взагалі (філософського і релігійного зокрема) є його принципово історичний характер. Лише для світоглядного, насамперед філософського знання, головна увага якого скерована на відношення “людина – світ” з перспективою вплетення в минуле і майбутнє, а не просто на даність людини чи світу самих по собі (що характерно, скажімо, для наукового знання), історія набуває сутнісного значення, стає одним із визначальних “вимірів” цього знання[4]. Водночас, зрозуміло, що історичний вектор світоглядного знання у різних формах свідомості задаватиметься різними історичними моделями. Для міфологічної світоглядної системи історія постає як оповідь, в якій сакральний час започатковує ті чи інші події у дійсності. Для  філософської – історія формулюється як певна теоретична концепція перебігу подій (лінійна, циклічна, спіралевидна), згідно з якою ці події систематизуються у розумоосяжну послідовність, з відповідними причинно-наслідковими зв’язками. Релігійна світоглядна система подає історію людства як відображення сакральної історії, її мета і перебіг є сакральновизначеними. Ця модель теж дає можливість вписати будь-яку подію у систематизовану послідовність із витлумаченням своєрідних причинно-наслідоквих зв’язків.

Історичний характер релігійного світоглядного знання був провідною темою дослідження українських радянських релігієзнавців[5], він ґрунтовно осмислений такими видатними вітчизняними релігієзнавцями, як Б.Лобовик[6] та А.Колодний[7]. Ще раніше цим питанням цікавився філософ релігії М.Боголюбов. У їхніх працях детально проаналізовано, як та чи інша релігійна система відображає уявлення про історичний процес людства загалом та в конкретних його етнокультурно-історичних варіантах, які механізми застосовуються для вписування в цю загальну історичну модель конкретних подій, використовуються методи їх пояснення та адаптації.  Крім іншого А.Колодний прослідкував, як та чи інша історична доба переакцентовує певне релігійне віровчення, актуалізовуючи його окрему світоглядну парадигму. Такі світоглядні трансформації ми спостерігаємо на історії Християнства, що, маючи потребу задовольняти конкретні історично-культурні запити віруючих, видозмінювалось і саме у своїх віроповчальних настановах та їх витлумаченні. Тож маємо підстави говорити про Християнство премодерну, модерну, постмодерну[8]. І, як бачимо, історія переосмислення християнського віровчення, чи, краще сказати, його переакцентуація та переінтерпретація згідно із контекстуальними вимогами, не закінчилась, а продовжується у зв’язку із новими суспільно-історичними обставинами, зокрема і кризовими явищами сучасної України. І релігійний світогляд має велике суспільне значення, адже не лише адаптується до певних суспільно-культурних обставин, але і безпосередньо впливає на суспільно-історичний розвиток, пропонуючи віруючим конкретні програми життєдіяльності. Як підсумовує щодо світоглядної ролі релігії Л.Филипович, “релігія постає як особливий вид світогляду і світовідчуття, як своєрідна й специфічна система поглядів на світ в цілому і на місце в ньому людини, а також як певна сукупність ідеалів і переконань, як ідеологія, що зумовлює поведінку й спосіб життя віруючої людини, впливає на буття соціуму”[9].

Загалом світоглядне знання – це наше знання про світ. А світ, як ми його знаємо, містить усе наше знання про його минуле, теперішнє та майбутнє, в явному чи утаємниченому, буденному чи сакральному, тимчасовому чи вічному варіанті, принагідному чи сутнісному перебізі й вмотивуванні. Дійсність є відносною щодо плану минулого і майбутнього, наявного та належного. А однією з найхарактерніших особливостей світоглядного знання є його історичність, а це означає, що таке знання 1) має історичне походження; 2) містить історичний план; 3) впливає на розуміння й перебіг історії; 4) здатне до трансформації залежно від історичних потреб. Тож: 1) кожна світоглядна модель необхідно містить в своїй основі певну історичну концепцію яка виконує методологічно-систематизуючу функцію при витлумаченні як історії загалом, так і осмисленні й вписуванні історичних фактів; 2) кожна світоглядна модель здатна до трансформацій за наявної історично-культурної потреби, адже вона є адаптативним ментальним механізмом, і як така сама містить набір адаптативних методів принагідного оновлення.

На думку В.Алєксандрова “світогляд історично виступає останньою і найвищою формою відношення людства до світу об’єктивної реальності.  Своїм змістом він знімає багатство як дійсних, так і ілюзорних відношень індивідів до світу”[10]. Цей російський автор, дотримуючись концепції послідовної історичної зміни міфологічного, релігійного та філософського світоглядів, говорить про необхідність створення нової універсальної синтетичної філософської світоглядної системи (з урахуванням і релігійних надбань). На нашу ж думку, не можна запропонувати якусь універсальну філософську (синтетичну) світоглядну модель. Як ми вже про те говорили, філософія та релігії продукують світоглядне знання постійно протягом існування людства (від часу їхнього виділення як відмінних галузей людського осягнення дійсності), і як особливі продуценти, витворюють специфічний світоглядний матеріал: філософія – концептуально-теоретичний (метафізичний, методологічний), а релігія – практично духовний. Та чи інша світоглядна модель має власні характеристики, головні її особливості дають можливість нам зарахувати її до певного типу світогляду. Так ми можемо говорити про міфологічний, релігійний, науковий, естетичний чи філософський тип світогляду. Однак про суто релігійну чи філософську модель світогляду ми говорити не можемо, бо кожна така модель синтезує в собі найрізноманітніші інгредієнти. Але власне характер такої моделі визначатиметься її фундаментальними метафізичними та структурними складовими, способом її організації (методологічно). І саме за цими базовими складовими ми і визначаємо, є ця світоглядна модель релігійною, філософською чи ж іншою. Однак ми не вважаємо доцільним створення якоїсь універсальної світоглядної моделі, адже історія засвідчує необхідність варіативності й багатоманіття, до якого тяжіє людство. Крім того, альтернативність суспільно пропонованих світоглядних моделей є передумовою свідомого самовизначення особистості, обставиною, що підштовхує світоглядне знання до розвитку й удосконалення.

Тому є сенс поговорити про складові частини світогляду. Щонайперше можемо виділити “Картину світу”, яка неодмінно конституюється відносно “картини людини”, бо ж світогляд – це людський погляд на світ. Картина світу – система цілісного уявлення про світ, що містить образи (наочно-емоційні та асоціативні), уявлення (проективно-змодельовані), переконання (авторитетно отримані), міркування (логічно виснувані), знання (критично засвоєні). Зрозуміло, що філософський підхід потрібен для продукування не усіх цих складових. Щонайбільше він буде корисний для формування уявлень, міркувань та знань, а також в процесі їх систематизації та синтезування цілісної картини світу. Натомість релігія буде корисна для продукування образів та переконань, які так само є важливими складовими картини світу, але меншою мірою залежать від самостійного людського розуму і його критичного мислення, а більшою – потребують авторитетного обґрунтування та довіри.

Також світогляд містить систему відношень людини до світу: світоуявлення, світоспоглядання, світорозуміння, світовідчуття, світосприйняття. В ролі суб’єкта – носія релігійного світогляду  постає релігійна людина, або ж релігійна спільнота. Релігійна людина вибудовує свої відносини зі світом спираючись на релігійний світогляд. Ця обставина призводить до того, що релігійній людині доводиться вибудовувати свої відносини не лише зі “світом об’єктивної дійсності” але й зі “світом надприродним” одночасно та взаємозалежно. А.Колодний в цьому напрямку насамперед виокремлює “виявлені у конфесійно визначених формах відносини віруючого зі світом надприродного (для багатьох – Богом), що ґрунтуються на певних установках щодо місця і сенсу буття людини у поцейбіччі”. На його думку, “при цьому відношення до світу свого буття віруючий виражає через систему поглядів і почуттів, смисл і значення яких становить віра в надприродне. Відображальне, виповнювальне і вірувальне релігійне відношення є головною рисою релігійної свідомості. Останнє при цьому відіграє інтегративну роль в системі всього релігійного комплексу”[11].

Тож найхарактернішою особливістю релігійного світоглядного знання є його подвоєність, дуальність, поглибленість у сакральну недосяжність через подвоєність розуміння світу на природний та надприродний, поцейбічний та потойбічний, історичний та надісторичний, дійсний та належний. Ця особливість забезпечує релігію додатковим сенсонадаючим механізмом. Будь-яка релігійна світоглядна модель вказує людині на некінченість її кінечних зусиль, на надприродний вимір її життя та буття світу, на сакральний сенс конкретної, здавалося б абсурдної, ситуації.

Осмисленню особливостей релігійних уявлень[12] та релігійного світогляду присвятили свої праці ряд вітчизняних релігієзнавців[13]. Зокрема було встановлено, що “в релігійній свідомості специфічним чином трансформуються загальні риси світоглядного відображення дійсності”[14]. Найхарактернішою особливістю релігійного світогляду в загальних ознаках є спрямованість на ціннісно-психологічне сприйняття дійсності, гармонійне поєднання знань про світ із світопереживанням, а отже – привілеювання психологічних аспектів. Релігійний світогляд, з одного боку, має суб’єктивновстановлені властивості, бо ж суб’єктивується дійсними обставинами світосприйняття, світовідчуття та світорозуміння його носіїв з притаманними їм суб’єктними ідентичностями, а з іншого боку, в тлумаченні богословів, є вираженням вищих людських потреб та ідеалів.  Якщо суттєвою особливістю світоглядного відображення є те, що в ньому в узагальненому і концентрованому вигляді виражено оціночне відношення до об’єктів дійсності, то в релігійному світогляді ціннісне сприйняття дійсності безпосередньо пов’язане з уявленням про Бога й орієнтоване на надприродне, адже саме Бог є творцем світу і започатківцем шкали цінностей. Всі інші явища і якості можуть отримати статус цінностей лише від Бога та у зв’язку із надприродним виміром, й оцінюватись в системі релігійного світогляду спираючись на це. Саме завдяки цьому “надприродному виміру” релігійного світогляду радянські українські релігієзнавці говорили про його “ілюзійність”. У їхньому розумінні “ілюзійність” як атрибут релігійного світогляду пояснювала те, чому у ньому відображається не сама “об’єктивна дійсність”, а така “об’єктивна дійсність” стає лише тлом, крізь яке проглядається справжній образ світу з його надприродними, надісторичними, надлюдськими перспективами. Саме в останніх вкорінені справжні сенси, цінності та цілі людського життя у релігійному світогляді.

Принагідно зазначимо, що філософське світоглядне відображення також добудовує “об’єктивну дійсність” інформацією метафізичного плану, поглиблюючи таким чином її у цілісну картину світу завдяки врахуванню філософських (метафізичних, онтологічних, екзистенційних) концепцій. Таким чином і релігійне і філософське моделювання “картини світу” спираються на уявлення чи концепції вищого рівня, які пояснюють конкретні факти дійсності їхнім вкоріненням в сутнісних глибинних основах. Різниця полягає в тому, що філософська “картина світу” добудовує фактичну дійсність переважно засобом теоретичного моделювання а релігійна – релігійно-духовного переживання. Загалом отримати уявлення про світ як цілісність неможливо без доповнення сукупності фактів, у яких перебуває людина, додатковими схемами та моделями, роз’яснювальними і витлумачувальними програмами.

Суттєвою особливістю світоглядного відображення є те, що в ньому в узагальненому і концентрованому вигляді виражено оціночне відношення до об’єктів дійсності. Таке ж оціночне відношення формується відносно тієї позиції, яку займає суб’єкт оцінки в картині світу. У релігійному світоглядному відображенні, для якого характерною є подвійна суб’єктивація точки зору на світ (через локацію індивідуального та надприродного суб’єкта), оціночне судження індивідуального суб’єкта – конкретної людини чи групи носіїв певної релігійної світоглядної моделі, залежить від змодельованої на підставі уявлень про надприродного суб’єкта (бога чи надприродну реальність) шкали цінностей. Бо ж зрозуміло, що якщо є такий суб’єкт чи надприродний рівень, який започаткував цей світ або ж утримує його згідно власних вольових рішень чи креативуючих законів, то саме цей суб’єкт і бачить (або знає чи конституює) і світ таким як він є насправді, і людину з її відносним місцем положення. Таким  чином точка зору людини (індивідуального суб’єкта) має спиратися на точку зору Бога (змодельовану віровченням) або ж враховувати справжній (вищий, неспотворений залежною буттєвістю) рівень (скажімо, для релігій без уособленого Бога – буддизм).  Натомість для філософського світоглядного відображення характерним є, що така точка зору індивідуального суб’єкта спирається на узагальнену філософську теоретичну модель світу, в розбудові шкали цінностей бере до уваги цю концептуальну теоретичну модель і ніби звіряє свою позицію умовно-змодельованою точкою зору абсолютного (загальнолюдського) суб’єкта. Тобто шкала цінностей у релігійній світоглядній моделі будується на вісі Трансцендентний Суб’єкт (Бог) – Іманетний Суб’єкт (людина); а у філософській – на площині теоретичної моделі світу з “умовної точки зору загальнолюдського суб’єкта”.

Духовно-практичне світоосвоєння не обмежується відображенням і оцінкою наявної дійсності, воно містить і її теоретично-рефлексивну та практично-духовну перебудову. Тому світогляд включає ідеї, що обґрунтовують необхідність, неодмінність того чи іншого перетворення дійсності. В таких різновидах світогляду як міфологічний та релігійний перетворення дійсності розглядається і як бажана ціль і як вже здійснений факт. В них світ ніби подвоюється на земний природний і потойбічний надприродний, в якому цілі та ідеали вже досягнуті[15]. В релігійно-міфологічному просторі і часі переможена смерть, відсутні хвороби, страждання, подолані обмеженості конкретного людського життя, тут вирішені всі загадки світу. Така здатність світоглядного відображення до ідеального перетворення реальності тісно пов’язана з психологічним феноменом надії. Почуття надії, здатність сподіватися на реалізацію своїх цілей, сподівань, планів, ідеалів, навіть наперекір усім розумовим аргументам та дійсним фактам, створюють психологічну основу духовного світоперетворення. Духовне, ідеальне перетворення дійсності пов’язане з почуттям надії. Для релігійного світогляду надія не є сподіванням на можливість виправлення дійсності, а є прямим переконанням у немарності будь-яких зусиль людини, якщо вони вкорінені в зусиллях Бога, співголосні таким, переконанням у істинності саме того рівня дійсності, який є надприродним, а отже відносності й конкретної життєвої ситуації з її безвихіддю і обмеженістю.

Такою психологічною перевагою очевидно не забезпечує філософське світоглядне знання. Навіть надія як необхідна чи наявна риса людського буття дефініюється філософією внаслідок теоретичного міркування. Філософія користується рефлексивно-критичним мисленням, що сприяє скептичному ставленню до людини та її зусиль, тому філософія поглиблює людське відчуття обмеженості (життєвої, пізнавальної, творчої), вказуючи індивідуальному суб’єкту на його конкретно обмежене місце у картині світу. Вона, привілеюючи лише одне доступне людині знаряддя – людський розум, позбавляє людину можливості опертися на силу, яка перевершує світ та розум – на креативуюче джерело самого буття (Бога). Тож можна сказати, що якщо філософський світогляд і дає людині надію на трансцендентне подолання конкретних буттєвих обставин, то позбавляє додаткового механізму – руки Бога навіть у безвихідній ситуації (зокрема пізнавальній).

Натомість релігійний світогляд, спираючись не лише на людський розум як знаряддя людського осягнення дійсності та пошуку відповідей на нагальні життєві (щонайбільше – метафізичні, екзистенційні, сенсові, межові) запитання, а на релігійний досвід як такий, що уочевиднює неочевидне з людської обмеженої позиції у дійсності (наявність глибинно-сутнісного виміру світу, історії, людського життя, безкінечного перебігу фактів, подій та речей), забезпечує людину переконанням несправжності та неостаточності кінечних безвихідних ситуацій. Навіть у разі, якщо конкретна людина не має безпосереднього релігійного досвіду як такого, що ставить її окрему людську екзистенцію в безпосередню подію комунікації та взаємозв’язку із усекреативуючим та всепоглинаючим джерелом буття, релігійна людина має досвід віри у дійсність цієї події. Вона довіряє свою екзистенцію релігійному досвіду співвірців.

Людській розум, при всій його адаптативній пластичності та конструктивній винахідливості залишається завжди лише знаряддям людини. Знаряддям, за допомогою якого вона може спробувати охопити світ, змоделювати його, визначити своє місце у ньому, спрогнозувати майбутнє, обґрунтувати.  Але це все відбуватиметься лише завдяки її опертю на власне знаряддя. Людський розум байдужий до людини у цьому сенсі – він забезпечує її лише картиною, моделлю, теоретичним зображенням, проекцією. Навіть у разі, якщо містить проекцію Бога та надприродного рівня дійсності. Але безпосереднього досвіду переживання надприродного або переконання у дійсності такого досвіду він не дає. Людський розум, а  надто розум філософський, недовірливий, він критично-аналітичний, і саме тому, що пізнає, схильний піддавати усе сумніву. У своєму пізнанні він спирається на емпіричні дані, придатні до перевірки, на достатні критерії та адекватні підстави для аналізу, на логічні закони. Він сумнівається і запитує, шукає й описує, фіксує і висловлює, спростовує й перевіряє, класифікує й концептуалізує, аналізує й синтезує, витлумачує й конструює. Усе це й робить його універсальним засобом аналізу дійсності та моделювання адекватної картини світу. Та людський розум не переживає в безпосередній події зустріч з Богом та надприродним, а усвідомлює концептуально навіть за подібних обставин.  А й найкраща чи найдосконаліша модель чи картина не зрівняється з безпосереднім досвідом. Завжди залишатиметься підозра, що певна модель чи картина містить похибку, авторське бачення. Натомість релігійна картина світу апріорі містить (хоча й засвідчене одновірцями) “авторське бачення” Творця – найвищого авторитету, гідного довіри, самої Істини.

Це з позиції позарелігійної людини ми можемо міркувати про те, що релігійний світогляд містить в своїй основі сконструйоване із свідчень авторитетних релігійних представників бачення світу та людини Богом. І ось тут може критись похибка, адже ж свідчили про Божу “точку зору” конкретні люди, хоча й у поєднані у “спільну релігійну традицію” авторитетні вчителі, свідченням яких у цій релігійній традиції довіряють. Однак з релігійного світогляду стає зрозуміло, що їхнім свідченням тому саме і довіряють, що воно є “адекватним” висловленням загального (тотального) релігійного досвіду. Тож саме такий релігійний досвід лежить в основі релігійного світогляду а релігійну віру й почуття можна назвати справжнім знаряддям набуття та конституювання світогляду релігією. На противагу цьому філософським знаряддям конституювання світогляду є щонайперше людський розум, філософуючий інтелект.

Саме на цій атрибутивній особливості релігійного світогляду наголошує видатний український релігієзнавець А.Колодний. За його переконанням, особливістю релігії є те, що в ній відображаються не якісь зовнішні щодо людини природні чи суспільні сили, а такий стан людини, який можна назвати самовизначенням її у світі, пошуком і здобуттям нею самої себе. Будь-яку релігійну систему характеризує віра в трансцендентне. З огляду на це, особливістю релігії є те, що вона виступає засобом позалогічного освоєння людиною своєї причетності до процесів, які відбуваються у Всесвіті, зазнають впливу якихось вищих сил, що не піддається логічному аналізу, але є об’єктами віри. Релігія є засобом самовизначення людини у світі, усвідомлення нею своєї богоподібності, скоріше – богопричетності[16]. Ось цей “стан самовизначення” на підставі “віри в надприродне” і вказує на досвідне переживання та віру у нього як засіб фундування релігійного світогляду.

Таким чином і філософський і релігійний світогляд забезпечує людину системою життєвих орієнтирів, змальовує дійсність в людських уявленнях, допомагаючи людині самовизначитись, знайти сенс свого існування та сформувати життєву позицію й програму життєдіяльності. У структурі світогляду зазвичай виділяють світовідчуття (світ і ставлення людини до нього відтворюються у чуттєво-емоційній формі, переживаються), світосприйняття (систематизована модель уявлень про світ, що забезпечує засвоєння й нової інформації про дійсність, вписування її у цілісну картину світу), світорозуміння (коли людина самовизначається щодо цілісної картини світу, вступає у ціннісно-сенсове відношення із нею). Усі три шари є необхідними складниками світогляду.

Однак філософський світогляд, що спирається на абстрактне мислення та теоретичне пізнання, забезпечує найбільш розгорнутим та інтелектуально обґрунтованим світорозумінням. Натомість релігійний світогляд перманентно оприсутнює той надприродний шар дійсності, що може лише переживатись людиною поза будь-якими інтелектуально-логічними операціями. Адже релігія функціонально покликана надавати людині основи світогляду, які не можуть бути верифіковані раціонально-емпіричними методами. Релігійні парадигми забезпечують світогляд людини концептуальним фундаментом, на якому вибудовується її світ з його морально-ціннісними установками, нормами життєдіяльності, справжніми цілями та істинною метою. Концептуальна структура релігійної парадигми необхідно містить інформацію теологічного, метафізичного, онтологічного, екзистенційного, телеологічного та гносеологічного змісту, що дає їй можливість визначати світогляд прихильників. На рівні аксіоматики тут встановлені дефініції, що стосуються трансцендентної, іманентної, трансцендентно-іманентної вісі світогляду віруючих. Через останнє релігійні парадигми є визначальними для їх самоідентифікації, що, зрештою, створює умови їхнього перебування у “спільному світі” як співвіруючих у одного Бога, творця та гаранта цього світу. Саме переживання релігійного досвіду та віра людини у її причетність до світу надприродного, що визначається релігією як істинна реальність, робить співвіруючих співпричетними до однієї істини, спільного світу, допомагає побачити одну мету і дотримуватися відповідних норм співжиття.

Людини взагалі, як і Бога взагалі, бути не може, адже Бог – це найвища точка на горизонті її смислового універсуму, якою вона вивіряє свою ціннісність та істинність свого буття. Тому модельована релігійними парадигмами реальність має виступати відносно дійсності світу нашого буття значнішою, первиннішою, всеохопною, оскільки містить абсолютні для людини величини (Бог, вічність, істина, благо, любов), які є ідеальними еталонами відносних величин нашого буття, вихідною основою і підставою започаткування нашої дійсності, вищою метою життя людини, горизонтом людського розвитку, істинним смислом нашого тимчасового світу. Власне, специфіка релігійного моделювання надприродної реальності якраз і полягає в тому, що її параметри є недосяжними людському пізнанню, але слугують дороговказами для останнього, пропозиціями удосконалення, еволюційного зростання людства, ціннісними орієнтирами, що допомагають людині подолати свою обмеженість та віднайти ті норми суспільного життя, які б сприяли реалізації належного буття. З іншого ж боку, така модель має визначатися відносно дійсності, світу, у якому перебувають прихильники певної релігії. Таким чином організовуючи стратегії культурного та суспільного еволюціонування релігія і виконує чи не найважливішу для культури людства і суспільного світогляду функцію – прогностичну (дає модель належного буття, розробляє механізми його досягнення, чим і провокує культурно-історичні трансформації людства).

Наголосимо лише на тому, що важливо, аби ті ідеали, цінності, уявлення про істинну й бажану реальність, мету та смисл людського життя, які продукує релігія і актуалізує через свою духовну діяльність релігійна організація були справді дієвими чинниками на шляху культурного зростання людства, прийнятними і практично використовуваними у конкретних соціально-історичних умовах, не суперечили справжнім інтересам людини та природі самої релігії. Тобто, зокрема, могли б принести безпосередню життєнеобхідну користь сучасному українцю і задовольняли б його власне релігійні потреби.

Натомість філософський світогляд як-раз і намагається запропонувати таке світорозуміння людині, у якому б було змодельовано  універсальний світ взагалі та людину взагалі. Але варіативність філософських моделей та сам критичний підхід в інтелектуально-філософському осмисленні світу та людини призводять до того, що говорити про якийсь один універсальний філософський світогляд недоречно. Тож сьогодні доцільніше говорити про окремий “філософський стиль світорозуміння”, який призводить до формування певного філософського світогляду.

Отже, світогляд  як опірна для свідомості модель систематизованих знань, уявлень та переконань людини щодо світу та її місця в ньому, спирається на певний шар фундаментальної інформації, традиційними продуцентами якої були філософія та різні теологічні (й віроповчальні) системи. Очевидно, що якщо якийсь елемент такої моделі перестає виконувати свою функцію належним чином (стає невідповідним функціональній доцільності цілої моделі), внаслідок чого спотворюється адекватне сприйняття людиною дійсності з її реальними перспективами та ідеальними орієнтирами, це зменшує шанси людини на виживання (з урахуванням усіх значень цього поняття: від фізіологічного – до історичного, екологічного, культурного, духовного). Щонайбільшої шкоди свідомості людини, зрозуміло, завдає невідповідність (ослабленість) світоглядного фундаменту, бо ж тоді уся світоглядна модель стає надто хисткою й уразливою. Тому усім світоглядним елементам в ході культурного розвитку людства доводиться оновлюватися (насичуватися додатковими доводами та аргументами, трансформуватися, замінюватися). Характерною особливістю релігійного світогляду є те, що систематизація інформації про світ та знань, уявлень і переконань людини тут спрямовується (має спрямовуватися) парадигмою бого-людсько-світових взаємин. Теологія ж, зокрема, й покликана як обґрунтовувати та переосмислювати у змінених світоглядних умовах фундаментальні світоглядні основи, так і пропонувати дієві методи систематизації різнорідних світоглядних елементів та гармонійного засвоєння новоздобутої інформації про світ. Фактично – вона повинна займатися розбудовою та адаптацією релігійного світогляду в теоретичній формі. У цьому завданні їй значною мірою можуть бути корисними теоретично-методологічні здобутки філософії.

Таким чином головними відмінностями релігійної світоглядної моделі від філософської є: 1) відцентрованість такої світоглядної моделі; 2) засобом продукування світоглядного знання та моделювання для філософської світоглядної моделі є людський розум та рефлексивно-критичне мислення, натомість для релігійного продукування світоглядного знання та релігійної світоглядної моделі необхідний релігійний досвід та переживання чи віра у такий; 3) філософська світоглядна модель спрямована на універсальне схоплення дійсності в цілісній гармонійній системі співвизначеності та взаємовідносин усіх її елементів; натомість релігійна світоглядна модель підпорядковується суб’єктивним інтересам і має практичний, а не теоретичний характер (вона є засобом людського спасіння більшою мірою, ніж засобом людського орієнтування у світі – як філософська світоглядна модель).

Для релігійної світоглядної моделі непорушною фундаментальною складовою має бути: 1) уявлення про Бога та аксіоматичне конституювання такого; 2) взаємовизначеність Бога та людини; 3) на світ загалом людина дивиться крізь призму цих двох фундаментальних параметрів. Інші ж елементи є придатними до модифікації, змістовно рухливі, відносно формульовані.

Для філософської світоглядної моделі, натомість, фундаментальною основою є метафізична концепція, методологічна програма, рефлексивно-універсальна модель. Відцентрована вона умовною точкою зору “загальнолюдського суб’єкта”.

Філософія як засіб моделювання світогляду ніби абстрагується від життєвої ситуації конкретної людини, узагальнює, універсалізує таку (і як суб’єктну точку зору, і як життєву ситуацію), натомість релігія завжди конкретизує світоглядну модель певним уявленням про надприродну реальність, подвійно суб’єктивує її життєвою ситуацією конкретної людини та буттєвими настановами й належностями чи “життєвою історією” трансцендентного (божественного) суб’єкта.

Тому філософія та релігії – відмінні світоглядні системи. Щонайбільше вони несумісні в предметному та цільовому зосередженні, в методологічних настановах, джерелах отримання авторитетної інформації та статусі суб’єкта пізнання й суб’єкта продукування знань. Та обидві вони сьогодні зіткнулися із суспільним розчаруванням у фундаментальних основах світогляду.

[1] Лобовик Б.А. Религиозное сознание и его особенности.- К., “Наукова думка”, 1986. – 248с.-. С. 192-193.

[2] Там само. – С. 194.

[3] Там само. – С. 196.

[4] Бичко І.В. Біля початків філософії: східна і західна парадигми // Філософія. Курс лекцій: Навч. Посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г., Горак Г.І. та ін.. – 2-е вид.- К.: Либідь, 1994. – 576с. – С. 30-43. – С. 30.

[5] Дулуман Є.К. Релігія як соціально-історичний феномен – К., «Наукова думка», 1974.- 249с.

[6] Лобовик Б. Первісні релігійні вірування: особливості, час, умови формування // Колодний А. Історіософія релігії. – К., 2013.- С.96-101;

[7] Колодний А. Історіософія релігії. – К., 2013. – 386с.-  С. 61-160.

[8] Там само.-  С.133-160.

[9] Филипович Л.О. Методологічні засади експертної діяльності: досвід українських релігієзнавців // Практична філософія. 2014. № 3 – С. 23-33.- С.25.

[10] Александров В.И.В поиках философии будущого. Всеобщая взаимосвязь мира. /Отв. Ред. В.И. Аршинов.- М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2009. – 240с. – С.106.

[11] Колодний А. Історіософія релігії. – К., 2013. – С. 8.

[12] Лобовик Б.А. Гносеологические механизмы возможности возникновения религиозных представлений // Вопросы религии и религиоведения. Выпуск 6. Религиоведение Украины. Часть 1. Феномен советского религиоведения: украинский контекст. – М., «МедиаПром», 2010. – С. 143-161.; Лобовик Б.А. Происхождение и эволюция представлений о сверхъестественном // Там само, – С.278-292.

[13] Доля В.Е. Религиозное мировоззрение как духовно-практическое освоение мира // Там само, – С. 203-215.; Филипович А.И. Структура религиозного сознания // Там само, – С.225-229.;

[14] Доля В.Е. Религиозное мировоззрение как духовно-практическое освоение мира // Там само, – С. 203-215.- С.203.

[15] Доля В.Е.… – С..208.

[16] Колодний А. Історіософія релігії. – К., 2013. – С. 5.