Горкуша О.В. (Київ)

Теоретичні основи нових релігійних парадигмопроектів.

УДК 215 При використанні – посилання на сторінку обов,язкові.

Стаття була надрукована: Горкуша О. Теоретичні основи нових релігійних парадигмопроектів // НВЧУ. Філософія. – Вип. 242-243. – Чернівці 2005.- С.42-48.

Сьогодні в Україні представлено ряд неорелігійних парадигмопроектів, які використовують у своїх теоретичних розробках традиційно уживані концепти. Надзвичайно актуальною є можливість простежити яким чином трансформуються і як витлумачуються останні для забезпечення світоглядних запитів наших сучасних співвітчизників, які відмовляються від належності до традиційних релігій. Якщо в загальному подивитися на світоглядні проблеми сучасности, то помітним стає неабияка залежність релігійних переконань та світогляду людини, залежність трансформації релігійних уявлень від зміни загальносвітоглядних установок суспільства. Взаємозалежність релігійних та світоглядних концептуальних засад неодноразово обговорювалася світовою науковою спільнотою. Так, зокрема, російський філософ В.Ерн [12], досліджуючи особливості логоцентричного та раціоцентричного підходів у філософії, прийшов до висновку про відмінність як засадничого світоглядного концепту Логос і зредукованого від нього раціо, яка, в свою чергу провокує і відмінність світогляду “традиційних” християн (православних і католиків) які підтримують логоцентричну настанову, та протестантів, які дотримуються раціоцентризму. Аналіз зміни світоглядних установок під впливом християнських концептуальних засад у сучасній українській філософії здійснює С.Кримський. Аналізуючи причини зміни загальносвітоглядних настанов у час переходу до індустрійної цивілізації [8], філософ приходить до думки, що нове мислення в основі має переконання людини, що не Бог, а людська воля є причиною перетворювальної діяльности, отже, людина сама й є абсолютним суб’єктом дії. Прилучено до цього слід згадати дослідження У.Джеймса [6], де він висновує власну концепцію прагматичної релігійности, яка ґрунтується на переконанні що людина є діяльним співтворцем Бога в справі спасіння та вибудови нового світу. Ми бачимо вказівки принаймні на два моменти світоглядних переорієнтацій, що спричинили до сучасних трансформацій світоглядних основ. Якщо У.Джеймс констатує готовність людини взяти на себе частину діяльної відповідальности в справі сотворення нової реальности, то С.Кримський наголошує на наступному перетворенні загальносвітоглядного контексту в його взаємодії із загальнохристиянською парадигмою: “Релігії Бога, що став людиною, була протиставлена не менш догматична ідеологія людини, що приписала собі предикати Бога” [8, с.7]. Такий аналіз прагматичної настанови европейської культурної спільноти, що проявляється в специфічних формах релігійности, допоміг виділити в нашому дослідженні момент остаточної кризи загальнохристиянської парадигми та усвідомити закономірности в нововитворюваних парадигмальних пропозиціях. Для основних трьох гілок християнства (включаючи і новітні протестантські течії) в онтологічному рівні все зрозуміло і чітко визначено: існує єдиний трансцендентний Бог – творець світу. А оскільки світ є реалізацією його творчої потенції в єдиному вольовому акті через посередництво Його Слова (абсолютної істини), то це і є єдиний реальний світ (досконале творіння досконалого автора). Але долучено до християнських засад в добу постмодерну починають витворюватись ряд неорелігійних синкретичних течій біляхристиянського типу, які ми умовно означили як постмодерний синкретизм. Вони, як спроби нових парадигмальних утворень, використовують специфічно переінтерпретований відповідно до власних контекстуальних запитів концепт логос (що дві тисячі років демонстрував свою успішність та життєздатність як засадничого концепту релігійної парадигми)[4], вживаючи чи не вживаючи саме слово “логос”. Автор даного дослідження не вважає доцільним відносити ці неорелігійні течії до загальнохристиянської парадигми, адже тут з концептом логос, який ніби-то вживається у відповідності до своїх християнських концептуальних смислових моментів, відбувається кардинальна трансформація: руйнується його смислове ядро, сформоване ще на зорі християнства (що було текстуально зафіксоване в Новому Заповіті та авторитетно витлумачене в Символі віри та Святому Переданні). Зокрема, відповідно до християнської смислової вимоги концепту Логос неможливе нове пришестя (втілення) Слова Божого, оскільки подія здійснення входження Слова Божого в історію людства необхідно має одноразовий характер. Біблійно зафіксована Його історична з’ява є остаточним розкриттям Одкровення (вилиттям абсолютної істини Слова Божого в історію людства) і не потребує додаткової “божественної інформації”. Тому ж і з’ява додаткових “Нових (Останніх) Завітів” суперечить християнській вимозі Єдиного Одкровення Божого, в якому актуалізований повністю Істинний Смисл (Слово Боже) творить єдину онтологічну і екзистенційну реальність. Це ставить в сумнівну позицію саму остаточну підставу істинної реальності світу християнської традиції — Логоса як Єдиного Сина Божого, Слово Боже, що втілилося, олюднилося і перебуває з нами в особі Ісуса Христа. Проаналізуємо сучасні нехристиянські інтерпретації концепту Логос на прикладі синкретичних релігій доби постмодерну, що дещо поширені сьогодні на Україні. Марія ДЕВІ Христос (Велике Біле Братство) робить спробу оновити відповідно до сучасних науково-здобутих знань дохристиянську стоїчно-неоплатонічну концепцію Логоса. В системі запропонованих нею метафізичних уявлень центральне місце (для людини) між Богом і матерією займає Логос[5, с.124]. Як і всесвіт, так і людина [5, с.125] (мікросвіт) розуміється нею перш за все як система енергетичних протоків різного напруження (від матеріальності до світлової духовності). Свідомість, якщо вона подолала свою межовість, що полягає в її ототожненні з власним матеріальним носієм, претворюється в джерело світла. Таким чином, людина усвідомлює свою божественну природу і перетворюється в логоса — джерело творчої духовної світлової енергії, самотрансцендується [5, с.125-126] , сама стає початком наступного світотворення, реалізовуючи задум Творця в своїй сотеріологічно-творчо-гармонізуючій світлоносній місії. Сама Марія Деві Христос також є обов’язковою частиною світотворчо-спасенної програми, і до Логоса має безпосереднє відношення: його земне уособлення — Ісус Христос був “експлантований” в неї [5, с.127]. Поскільки космос постійно еволюціонує, то есхатологічна програма існує лише для конкретизованого окремого світу. Логос є світловою, вогненною творчою енергією. Посередництвом його конкретних уособлень здійснюється творчо-сотеріологічна програма для кожного окремого світу[5, с.154]. На безособовому рівні він є законом гармонізації еволюціонуючого космосу, законом подолання хаосу, методом підпорядкування матерії божественній програмі — оформленню буття. Перемога світла над темрявою, життя над смертю, порядку над хаосом, гармонії над огидністю є проникненням логоса в глибини простору і часу. Таким чином, логоси творять вічно і є скрізьприсутніми [5, с.514]. Спасіння розуміється як “виникнення логоса” — перетворення людини в логоса посередництвом самої Марії Деві Христос[5, с.242] . Сама Марія в цьому процесі постає як Логосоматір. Таким чином кількість логосів множиттся і вони є творчими логосами майбутніх світів. Сотворення не завершенне і постійно продовжується в часі, розуміється як все більше завоювання творчою енергією простору, оформлення його Логосом в світ. Інший представник біляхриситянських синкретичних течій східного типу Віссаріон (Церква Останнього Заповіту) акцентує увагу саме на особистісно-індивідуальному витлумаченні Логоса, розуміючи його конкретно — як свою власну Особистість. Він є живим Логосом — Істиною втіленою, вимовленим Словом Божим. Це нагадує нам гностичні концепції Логоса часів створення християнства. Накладаючи на містичне уявлення про “невичерпне джерело Істини” свою конкретну інтерпретацію, він проголошує: “Я є Істина, прийдіть і напийтесь”. Це здійснене одкровенння Творця: якщо Ісус Христос є передпроголошенням Одкровення Отця, то Віссаріон є Післямовою[2: 21-22] , бо люди в немічі свого кінечного положення не можуть збагнути вічну Мову Отця, їм дано розуміння лише вимовлених в кінечності слів. Людина в силу своєї індивідуальності принципово не здатна на здобуття і осягнення істини, адже Істину знає лише Істина[2: 59] . Людина живе в ілюзорній реальності, створеній її індивідуальністю. Однак остаточна істина є, і вона уособлена Віссаріоном. Людині ж лишається смиренно усвідомлювати свою принципову нездатність осягнути істину [2: 107] і вірою покладатися на Отця та його Мудрість, сприймати слово не як виявлене (вимовлене зовнішньо) а як творче, натхненне, що дає сили витворювати людьми нову істинну реальність — всезагальна сотеріологічна програма[2:135-192] . Осягнути власну істину, призначене розуміння Істини Отця для неї, людина може лише в момент безпосереднього живого спілкування з втіленим Словом Божим — Віссаріоном [1: 20-23]. Будучи втіленим живим Словом Божим, Логосом, вимовленим для людини безпосередньо, він сам в своєму житті, приреченому на нерозуміння, несприйняття і страждання, Віссаріон (олюднений, уособлений в кінечності вічний Логос), як втілене Слово Боже — є євхаристійною жертвою в ім’я спасіння людей [3, Гл. 7: 25-27]. Від індивідуальної зустрічі з ним і особистісного прийняття та споживання його як Істини, залежить спасіння людини. Тут не може бути і мови про якісь інші стосунки між людиною та Богом, крім як здійснене одкровення в момент спілкування з Віссаріоном. Будь-які тлумачення Слова Божого, коли-небудь здійснювані і фіксовані, є спотворенням Слова Божого, підміною остаточної Істини людськими її інтерпретаціями. Із власним Смислом людина єднається лише в момент живого спілкування з втіленою Істиною (Віссаріоном). У Церкві Об’єднання, започаткованій Сан-Мьон Муном вихідним постулатом є необхідність частки людської відповідальності в справі Божого Творіння 9. Істина у Сан-Мьон Муна визнається абсолютною і єдиною, однак виявляється зовнішнім (через наукове пізнання) і внутрішнім (через релігію) чином. Тому будь-які зусилля відшукати істину Космосу і життя людини, незалежно від способу і шляху пошуку, зрештою спричинять до єднання з Богом-Творцем. Останній тлумачиться як “гармонійно-єдиний суб’єкт з дуальними властивостями первісного Сон-Сан і первісного Хьон-Сан — першопричина похідного світу”. Бог-Творець мріяв про створення ідеального світу, однак для реалізації цього задуму потрібно було здійснення частки відповідальності людини у втіленні Трьох Благословень Божих: визріванні досконалої особистості, досконалої сім’ї та досконалого світу під керівництвом досконалої людини. Кожна особистість створена як дитя Боже, щоб, удосконалюючись, стати втіленням добра і жити в Царстві Божому на землі і в духовному світі 9, с.83. З метою спасіння Бог послав Сина Свого Ісуса Христа — як Спасителя світу цього. Месія повинен постати перед Богом як першопочаток всіх ідеальних людей і здійснити мету творіння Божого. Послати Месію – це відповідальність Бога, але повірити в Нього – це відповідальність людини 9, с.91; вимовити Слово – це відповідальність Бога, але реалізувати Слово – відповідальність людини. Таким чином ціль творіння буде здійснена лише тоді, коли людина прийме на себе частку відповідальності й повіривши, житиме згідно зі Словом Божим. Відповідно до Трьох Благословень існує і три вимови Слова Божого: Старий Заповіт, Новий Заповіт та Завершений Заповіт в час Другого Пришестя (через Сан-Мьон Муна). Запорукою спасіння є віра в Слово Боже та практичне прийняття на себе частки відповідальності в акті Творіння через життя узгоджено зі Словом 9, с.102. Істинна людина, що здійснила ціль творіння, є уособленням Бога, істинним сином чи дочкою Бога і має Божественну цінність. Отже, ідеальний світ, на думку Церкви Об’єднання, який Бог замислив спочатку під час творіння і який Він протягом всієї історії, з часу гріхопадіння людини, пристрасно хотів встановити на землі, реалізується як ідеальний світ, де людина, все створене і весь Космос служать Богу і перебувають в гармонії один з одним. Ідеальний світ — це світ Космічної ідеї, в центрі якої Бог 9, с.263. Звідси зрозуміло, що на думку Сан-Мьон Муна головною ознакою християнського концепту Логос (як Слова Божого, втіленого в Ісусі Христі) є істинний смисл Слова, який реалізується як ціль його об’єктивації. Невідповідність явища та його поняттєвої форми є гріхом. Провидіння існує як методологія приведення їх у взаємовідповідність, а людина, в якій реалізований істинний смисл (ідея) Божого задуму є втіленням Слова Божого. Тут також простежується схематизоване розуміння концепту Логос без збереження його християнських характеристик. Саєнтологи (сотеріологічно-епістемологічне розуміння логоса), як західно орієнтована неорелігійна течія раціоналістично-прагматичного спрямування, навпаки, не вживаючи “дискредитованого” (на їхню точку зору) з позицій сучасного раціоналістичного світогляду концепту Логос (що покладався на віру прихильниками загальнопарадигмальної парадигми, що виключало можливість його раціональної верифікації). Натомість вони намагаються розробити універсальну методологію самовдосконалення людини, явно користуючись виробленими на концепті логос методами та засобами. Тут проблема істинних засновків вирішується вказівкою на неможливість осягнення істини з точки зору(бачення), що обмежена спотворенням, однак на відміну від релігійних новоутворень християнського коріння східного типу (Віссаріон), де істина уособлюється конкретною людиною і зводиться до свого відношення, або вислову цієї персони, стосовно кожного конкретного факту і випадку, саєнтологи стверджують, що розуміння істини можливе, і може бути здійснене самою людиною (кожним конкретним індивідом), вдосконаленою даною методикою (звільненим Тетаном), лише на вищому щаблі його духовної організації. [11, с.657]. Цікавою є спроба саєнтологів витворити відповідно до власної методології онтологічний рівень своєї концепції (він являється похідним від гносеологічного та екзистенційного і не має бути суперечливим відносно сучасних наукових теорій світотворення)[ 11, с.660- і далі]. Читаємо: “Спочатку була причина”. В порівнянні з християнським „Спочатку було слово” (Ів. 1,1) стає помітно, що в результаті спроби специфічної „на потребу часу” перетрансформації концептуального базису християнства (зокрема концепту Логос – в даному написанні – „слово”), залишаються лише ті його характеристики, які не суперечать постмодерним вимогам, тобто концепт перетворюється на свій сегмент, адже причина міститься в слові, як смисл, що є сутнісною причиною будь якого слова. Причина прагне наслідків, а Творче Боже Слово християнства прагне своїх наслідків – творення світу. Однак в християнській онтології ми зустрічаємося із смисловою структурою світу (слово, це перш за все смисл, який ним виражається), а в Саєнтологів – із систематизованою формалізованою структурною моделлю (в яку, при потребі, ми можемо досить легко вписати будь-які знані нами смисли). Смислова модель світу необхідно вже є певним цілісним (і замкненим) описом реальності що має свої встановлені беззаперечні істинні засновки. В християнській парадигмі визначення Абсолютного суб’єкта творіння, Бога-Творця, уможливлює і відповідний йому смисловий опис реальності, здійснений за наявності єдиної незаперечної істини. Натомість саєнтологи відповідно до сучасних постмодернових закликів до плюральності та діалогічності, вґрунтованій в принциповій можливості множинності істин (як спротив глобалістичним тенденціям нівеляції автономії особи), надають можливість описати кожному реальність за їхньої схемою індивідуально (наповнюючи її власними відповідними смислами та значеннями). Нічого дивного, що при такому підході, на думку самого Л.Рона Хаббарда: “саєнтолог вже на початку свого шляху починає уявляти собі природу всесвіту. Він розуміє, що все це не сталося спонтанно в один прекрасний день на основі якоїсь наукової формули, і він здогадується, що у всіх цих явищ має бути Автор. І саєнтолог також усвідомлює, як це не дивно, свою власну співпричетність” [Подається за: 10, с.19]. Ми бачимо, що вихідною в усіх цих постмодернових неорелігійних утвореннях є діяльна індивідуально-особистісна сотеріологія. Але при остаточному переорієнтуванні з антропотеоцентризму на антропоегоцентризм сотеріологічна та творча роль індивідуального суб’єкта — конкретної людини майже абсолютизується. Для християнської парадигми навіть в добу постмодерну характерним залишається визнання наявності єдиної Абсолютної Істини, хоч визнається, що смисл її вище від будь-яких значеннєвих людських інтерпретацій [див. з цього приводу: 7, с.144-145]. Однак людина, в намаганні осягнути істину, трансцендує за власний горизонт у сферу абсолютних цінностей. А в новозапропонованих парадигмальних схемах таке трансцендування людини виявляється витвором нової власної реальності із встановленням особисто створених цінностей. В цих синкретичних неорелігійних проектах використовують в переінтерпретованому (нехристиянському) значенні загальнопарадигмальний християнський концепт Логос. Однак його значення та способи витлумачення чи застосування у них різні. Якщо Марія ДЕВІ Христос намагається повернутися до дохристиянського смислового навантаження цього концепту, Віссаріон специфічно абсолютизує лише частину його християнського навантаження (відкидаючи інші сутнісні характеристики християнського Логоса), то Сан-Мьон Мун розуміє його схематично як поняттєву форму (Божого Слова) та метод її правильної реалізації, а Рон Хаббард, намагаючись (відповідно до кардинальних постмодернових вимог) взагалі повернутися до доконцептуального рівня осягнення дійсності, успішно використовує методологію, вироблену на основі концепту Логос. Помітним є те, що для східноорієнтованих синкретичних неорелігійних утворень, творці яких (Марія ДЕВІ Христос та Віссаріон) намагалися створити альтернативу в основному православній християнській традиції, в якій відсутня можливість довільної інтерпретації засновкових концептів, характерним є ірраціоналізм (забуваються раціоналістичні характеристики Логоса), а для західноорієнтованих (Сан-Мьон Мун, що не був вихований в християнському культурному середовищі, та Рон Хаббард, який намагався заперечити загальнохристиянську парадигму) – крайній прагматизм. Відповідно у їхніх інтерпретаціях Логосу в першому випадку помітно акцентування на його ірраціональних смислових моментах (творча світлова енергія – в Марії, конкретно влюднене слово Боже – Віссаріон; потік творчої енергії чи джерело істини, до яких можуть прихильники долучитися неопосередковано інтелектуальними процедурами); а в другому – використовуються його функціональні та педагогічні можливості при максимальному редукуванні смислу концепту Логос (коли з усіх значень давньогрецького “o Λόγος”: “слово”, “смисл”, “поняття”, “оповідь”, “закон”, “розум” і т.д., залишається тільки “мета” або “причина”, яка, при потребі, може бути початком і основою будь-якої моделі дійсності). Тут ми маємо справу зі специфічними спробами витворення власних релігійно-світоглядних парадигм, які б відповідали провідним постмодерновим установкам на прагматичний антропоегоцентризм в поєднанні з новітніми онтологічними уявленнями про безмежний у просторі та часі Всесвіт. В усіх цих теоретичних розробках поняття Бога практично заміщується поняттям вищого ступеня розвитку людини, або видозмінюється в ході перенесення на людину (конкретну) божественних характеристик та прерогатив. Цьому, безсумнівно, сприяв вироблений в християнстві антропотеоцентризм та мотив спілкування двох природ в Ісусі Христі (християнство) з його сотеріологічними наслідками. Християнський Логос, як єдино втілене Слово Боже в Ісусі Христі, є несумісним з сучасними домаганнями людини посісти місце Бога в особі індивідуально-втіленого творчого Логоса (Порівняйте: Віссаріон, Логоси як сини Марії ДЕВІ Христос, Господь Другого Пришестя, що остаточно втілює ціль Божого Творіння, Оперуючий Тетан в саєнтології). Сьогодні людина сама прагне посісти місце посередника між Божественним та людським, стати межею природного та надприродного, дійовим творцем нової реальності, мірилом істини. Нашому сучаснику з такими світоглядними установками більше не потрібен конкретно історично з’явлений Ісус Христос, втілене Слово Боже, як остаточно і повністю здійснене Одкровення Бога, текстуально зафіксоване Біблією. Людина почуває себе самодостатнім джерелом самотрансценденції і практично знімає верхню обмежувальну її лінію (горизонт християнського розуміння людини — Ісуса Христа як посередника між Божественним і людським в особі втіленого Логоса християнства), розглядаючи це як спасіння і подолання кінечності. SUMMARY Gorkusha O.V. The theoretical bases of new religious paradigms projects. In the article analysis of the concept Logоs interpretations in new religious syncretism currents which do not belong to generally Christian paradigm. At use concept Logоs in its not-Christian semantic filling attempts of creation of new religious paradigms are made. Список використаної літератури 1. Виссарион. Последний Завет// Последний Завет.— Санкт-Петербург, 1997. 2. Виссарион. Послесловие. // Последний Завет. — Санкт-Петербург, 1997. 3. Виссарион. Слово Виссариона // Последний Завет.— Санкт-Петербург, 1997.— С.1-293.251. 4. Горкуша О. Роль концепту Логос в загальнохристиянській парадигмі // Українське релігієзнавство. – К., 2004.– №1 (29).– С.39-47. 5. Господь Мария ДЭВИ Христос. Последний Завет Единого Бога Живого Марии ДЭВИ Христос. – Вселенская Церковь Великое Белое Братство. – К.: Великое Белое Братство Юсмалос, 2000.-960с. 6. Джеймс Уильям. Прагматизм и религия. // Джеймс Уильям. Воля к вере.– М., 1997.- С.312-325. 7. Жицінський Ю. Бог постмодерністів. – Львів, 2004. – хіх +200с. 8. Новое мышление как философско-методологическая проблема// Мировоззренческие ориентиры мыслительной культуры. /отв. ред. Табачковский В.Г./. – К., 1993. – 165с.- С.6-15. 9. Принцип объединения: в основных чертах. — Ассоциация святого духа за объединение мирового христианства, М., 1993.- 287с. 10. Саентология. Теология и практика современной религии. Справочная работа, представленная Международной Церковью Саентологии.— Нью эра Пабликейшенс. Копенгаген, 1998.– 290с. 11. Что такое Саентология? Всесторонний справочнк по самой быстрорастущей религии в мире. Основано на работах Л.Рона Хаббарда.– New Era, 1998. – 1005c. 12. Эрн В.Ф. Борьба за Логос в Русской религиозной мысли.// Эрн В.Ф. Сочинения.– М., 1991.

Переглянути  список наукових публікацій

Інші наукові статті

Більше про автора