Горкуша Оксана Василівна

к.філос.н., наук.співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди  НАНУ , м.Київ

Філософія релігії як співосмислювання людських пошуків релігійних сенсів.

Виступ на Третьому Круглому столі із філософії релігії 24 квітня 2012 р.

Анотація: У  доповіді  зосереджено увану на сучасних популярних тенденціях у філософії релігії щодо розуміння методів та предмету. Зокрема було виділено три найхарактерніші підходи, в основі яких – специфічні світоглядні чи ж фахові настанови мислителя та його розуміння завдань, до виконання яких він покликаний галуззю. Перший підхід (популярний в середовищі західних філософів релігії) характеризується тим, що філософ релігії бачить своє завдання в інтелектуальному переосмисленні релігійних висловлювань. За такого підходу філософ релігії співпереживає релігійні сенси спираючись на філософський інструментарій і, фактично, перебирає на себе роль арбітра між конкуруючими альтернативними релігійними теоріями. Користь від такого філософського осмислення релігійної проблематики для релігії є очевидною, якщо релігійна парадигма прагне до адаптації в змінених світоглядних обставинах, готова до засвоєння нових методологічних прийомів для доведення істинності релігійних висловлювань та необхідних трансформацій у своїй концептуальній структурі. Другий підхід (популярний у постідеологізованому просторі колишнього рад.союзу серед  тих авторів, що спираються у своїх філософських міркуваннях на переконання в істинності певної релігійної парадигми)  характеризується тим, що філософ релігії бачить своє завдання у доведенні істинності однієї системи переконань і запереченні або ж спростуванні альтернативних. Відповідно й філософія релігії як філософська рефлексія щодо релігії, підміняється критичним аналізом філософських та релігієзнавчих осмислень релігії. І мислитель співпереживає разом з власною релігійною традицією змінний буттєвий контекст, використовуючи при цьому філософський інструментарій для утвердження істинності власного світоглядного фундаменту (доктринальну аксіоматику). Та на відміну від філософуючого арбітра (1) чи філософуючого апологета (2) світський академічний філософ релігії основною методологічною настановою галузі змушений дистанціюватися від предмету дослідження і зайняти позицію філософуючого спостерігача, дотримуючись при цьому аналітико-констатативного підходу.  Він не може собі дозволити співпереживати релігійні сенси (чи то як особистісні інтелектуальні прозріння, чи  то як виявлену релігійною традицією істину), бо ж у його завдання входить їх співосмислення разом із умовним загальнолюдським суб,єктом, конкретну життєву ситуацію якого він і співпереживає.   Світський філософ релігії (в межах академічного релігієзнавства) застосовує філософський інструментарій для осмислення самої релігії та продукованих нею сенсів, він займається системним інтелектуальним моделюванням предмету дослідження (релігії), в межах його  компетенції перебувають ті області релігії, які є емпірично-фіксованими (в наслідках чи текстах) та можливими для вловлювання на площині людської свідомості. З цих позицій – найкращий спосіб прислужитися сьогодні релігійним теоріям і не впадати в конфесійно заангажовані критерії оцінки істинності релігійних висловлювань і переконань, – подивитись на релігійні теорії як на повноцінні системи релігійних знань, релігійно-специфіковані моделі опису дійсності, пам,ятаючи при цьому, що такі вростають в трансцендентну перспективу дійсності, яка перебуває за межами його компетенції. Залежно від власного зацікавлення,  конкретних обставин та мети (утвердитися в сучасності, закріпити минуле чи врости в майбутнє) релігія може скористатися здобутками і філософуючого арбітра, і філософуючого апологета, і філософуючого спостерігача.

Я б хотіла сьогодні звернути увагу на ту користь, яку може філософія релігії надавати релігії, й на ті небезпеки, які, з точки зору релігії, може завдати їй філософія релігії. Тобто, спробувати з’ясувати до якої міри філософів релігії любить і терпить релігія, і за які рамки (і чому) релігія воліла б, аби філософія релігії не виходила, та чи є підстави у такому побоюванні з боку релігії.

Як ми всі добре знаємо (завдяки Г.Гегелю, Н.Боголюбову та іншим філософам релігії), “релігії, якщо вона тільки істинна, не може нашкодити жодне критичне осмислення релігії”, а тим більше філософська рефлексія щодо релігії.

Специфічне відчуження релігії та її настороженість щодо вітчизняної філософії релігії має цілий ряд передумов. Вочевидь, що чи не найвагомішою з них є те, що вітчизняна філософія релігії внаслідок об’єктивних причин здійснювала дослідження релігії дистанційовано від останньої. Це відповідало як життєвим обставинам, так й ідеологічним потребам. Цим було спроектовано і своєрідне відчуження філософії релігії від об’єкту її філософської рефлексії – релігії. Та ця обставина здатна призвести до різних наслідків для релігії, в залежності від готовності останньої скористатися здобутками вітчизняних філософів релігії.

Нагадаю, що сьогодні під філософією релігії мають на увазі як застосування філософського інструментарію для аналізу релігійної проблематики, так і філософське осмислення самої релігії. Філософський інструментарій в осмисленні релігійної проблематики може використовуватися в двох різноспрямованих завданнях, спровокованих фундаментальними світоглядними настановами мислителя: критичного осмислення з метою виділити сумнівні або неістинні судження, або ж як філософська інтерпретація з метою доведення істинності певного судження. Більше того, використовуючи філософський інструментарій теологи створюють моделі, в які можуть вписуватися (вдягатися) релігійні уявлення, намагаються узгодити такі й узагальнити до єдиної гармонійної картини світу.

Західні філософи релігії щочастіше бачать своє завдання в інтелектуальному переосмисленні релігійних висловлювань. З цією метою вони здійснюють філософський аналіз конкретних релігійних уявлень, перекладають мовою філософії релігійні істини, концептуалізують релігійні переконання, перевіряють їх на логічну несуперечливість, вибудовують громіздкі та розгалужені шляхи інтелектуального узгодження несумісних тверджень всередині певної релігійної системи знань, доводять раціональність релігійної віри і достовірність істинності релігійних тверджень. Так, наприклад, Майкл Мюррей та Майкл Рей наголошують, що, “якщо прихильники релігійних традицій схильні зазвичай наперед приймати певну частину своєї доктрини”, (наприклад вчення про Бога), “як істину, то філософ релігії хоче розібратися, який точний смисл” (у неї вкладається)  “вживаного ними слова «Бог», чи не протирічать ті чи інші його значення один одному і чи слід нам взагалі з самого початку визнавати реальність Бога”[1]. Вони розрізняють завдання теїстичної філософії (аналіз поняття Бог і прояснення його найбільш важких та проблематичних аспектів) та завдання філософа релігії: “Визначитись із тим, яка ж концепція Бога є найтиповішою, а потім розглядати різноманітні ускладнення, що виникають у зв’язку з атрибутами, які передбачає дана концепція”. За умови ж виявлення внутрішніх протиріч даної релігійної концепції, філософу релігії допустимо й потрібно вирішувати подібні проблеми, “виробивши власну позицію із тих спірних пунктів, які знаходяться в центрі дискусій в даній галузі”[2]. Задавшись такими делікатними цілями і завданнями філософ релігії західного взірця повинен додатково обґрунтовувати головні методологічні настанови свого дослідження, що й не дивно, адже він по-суті часто перебирає на себе роль арбітра між конкуруючими альтернативними релігійними теоріями, що подають різні інтерпретативні варіанти тих самих релігійних істин та спільних релігійних переконань. І тут наукових чи філософських критеріїв об’єктивності виявляється замало, адже мова іде про найсутнісніше: про істину та її хибне тлумачення, про “правовір’я та єресь”, межі між якими зазвичай встановлюються зсередини конкретної релігійної традиції.

Тож спочатку західні філософи відшуковують доктринальну нормативність, яку і визнають критеріальною основою в процесі арбітрування істинності альтернативних інтерпретацій релігійних істин. Більше того, вони ставлять собі за завдання виявити такі “логічно послідовні інтерпретації християнського вчення, що дозволяють цих єресей уникнути”, бо ж “якщо виявиться, що християнське вчення, як його тлумачать згадані символи і собори, внутрішньо протирічне, то великій кількості християн доведеться переглянути свої релігійні погляди, а можливо, також і змінити свої уявлення про авторитетність і достовірність відповідних соборів і символів”[3]. Актуалізуючи таким чином свою працю західні філософи релігії ставлять перед собою грандіозне завдання – визначати та (за можливості) довести чи поправити (удосконаливши інтерпретацію) істинність християнського тлумачення віровчення і символу віри.

Ми розуміємо, що такий підхід значно розширює сферу застосування філософського інструментарію, збагачує працю філософів цілим рядом проблем, що перебувають у компетенції власне релігійного теоретизування.  Така праця філософів релігії безумовно є корисною для релігійних теорій, адже не лише їх аналізує чи інтерпретує на рівні філософської рефлексії, але й має на меті підшуковування аргументації для узгодження внутрішніх протиріч релігійних теорій, логічне доведення їхньої спроможності бути фундаментальною основою дійсного та дієвого світорозуміння. За такого підходу філософ релігії співпереживає релігійні сенси спираючись на філософський інструментарій. Користь від такого філософського осмислення релігійної проблематики для релігії є очевидною, якщо релігійна парадигма прагне до адаптації в змінених світоглядних обставинах, готова до засвоєння нових методологічних прийомів для доведення істинності релігійних висловлювань та необхідних трансформацій у своїй концептуальній структурі.  

Інший підхід у справі співпереживання релігійних сенсів спостерігаємо у тих авторів, що спираються у своїх філософських міркуваннях на переконання в істинності певної релігійної парадигми (не лише є прихильниками, але й виразниками конкретної релігійної теорії). Він є досить поширеним в постідеологізованому просторі колишнього рад.союзу і спричинений тенденцією пошуку простої підміни одних ідеологічних настанов іншими (цілі теж залишаються не стільки дослідницькими, як ідеологічними – довести істинність однієї системи переконань,і заперечити або ж спростувати альтернативні). Так, наприклад, російський автор Василенко Л.І., хоча й декларує, що “філософію релігії ми відрізняємо від релігійної філософії”, та водночас вважає “допустимою і виправданою конфесійну визначеність розуміння релігії і, відповідно, філософії релігії, її узгодженість” (в даному випадку) “з православною духовною традицією”[4]. Саме з цих позицій критичний аналіз тверджень про релігію в різних дисциплінах і вважає автор задачею такої філософії релігії. За його переконанням, філософ релігії має право застосовувати для цього “критерії оцінки з православного духовного досвіду в цілому”.

Як бачимо, за такого підходу об’єктом філософського осмислення є не сама релігія (від питання про її сутність автор відмовляється, бо така уже визначена християнською традицією), не істинність чи логічна послідовність певної релігійної теорії (це питання уже вирішене доктринальною належністю автора), а дослідницькі (в тому числі й філософсько-релігієзнавчі) уявлення про релігію. Таким чином, з нашої точки зору, тут філософія релігії як філософська рефлексія щодо релігії, підміняється критичним аналізом філософських та релігієзнавчих осмислень релігії. При цьому нормативною основою такого критичного аналізу є православна доктринальна визначеність[5]. В процесі такої своєрідної філософської рефлексії “дослідник релігії” , “ узгоджуючи свої методи з умовами, нормами і задачами духовної практики, прийнятими в релігії”, “знаходить факти й ідеї, потрібні для розуміння предмету, відбирає ті, які оцінює як такі, що стосуються суті питання, і синтезує в єдину картину. І тоді створюється пізнавальний образ релігії, зрозумілої зсередини її буття в світлі істини”. Критикуючи як нездалий світський релігієзнавчий підхід в осмисленні релігії, що спирається на принцип “виключення трансценденції” (вилучення її з предмету дослідження), Василенко, натомість, у своїй роботі займається конструюванням (за допомогою філософського інструментарію) “правильного” з православної точки зору варіанту філософії релігії. При цьому він у висловлюваннях інших дослідників виділяє придатні для цього завдання ідеї (що узгоджуються із православною інтерпретацією певної теоретичної релігійної проблеми) й категорично заперечує та намагається спростувати несумісні. Така апологетично-інтерпретативна робота філософствуючого православного мислителя очевидно може бути дуже корисною для православної ідеології з метою її засвоєння та утвердження у суспільній свідомості, тим більше, що при цьому виробляються нові теоретичні аргументи й формулюються осучаснені доведення істинності  православного віровчення. Водночас вона також є цікавою для світського філософа релігії, адже яскраво ілюструє проблемні місця певної релігійної теорії та суперечні позиції в альтернативних конфесійних інтерпретаціях релігійних сенсів. За такого підходу мислитель співпереживає разом з власною релігійною традицією змінний буттєвий контекст використовуючи при цьому філософський інструментарій для утвердження істинності власного світоглядного фундаменту (доктринальну аксіоматику).

Філософія ж релігії в межах академічного релігієзнавства вже наперед виносить дослідника за межі буттєвості досліджуваного предмета, змушуючи його подивитися на релігію в її опредмеченому стані. Філософія релігії в межах академічного релігієзнавства займається системним інтелектуальним моделюванням предмету дослідження (релігії), що передбачає дослідницьке дистанціювання від останньої. Крім методологічних й узагальнюючих планів інтелектуального схоплення, у межах її компетенції перебувають ті області релігії, які можливо вловити на площині людської свідомості.

Переживши кризу постмодерної тотальної деконструкції провідних міфологем та ідеологем, світська гуманітаристика визнала свою принципову гіпотетичність й відмовилася від пошуку панацеї для лікування суспільних хворіб. Гуманітарії залишили собі лише право зброєю критичного переосмислення пропонованих кимось істин стояти на сторожі людської гідності та свободи будувати своє майбутнє згідно із своєю волею, людським сумлінням та дійсними потребами людства (у самозбереженні та самовідтворенні).

Тож, з нашої точки зору, найкращий спосіб прислужитися сьогодні релігійним теоріям і не впадати в конфесійно заангажовані критерії оцінки істинності релігійних висловлювань і переконань, – подивитись на релігійні теорії як на повноцінні системи релігійних знань, релігійно-специфіковані моделі опису дійсності. Якщо абстрагуватися від якісної специфіки таких (релігійної), від ексклюзивності їхнього предмету та унікальності суб’єкта конструювання таких систем, їх можна співставляти (успішно та ефективно) із будь-якими іншими системами людських знань, застосовувати до їхнього аналізу ідентичні методи, спостерігати подібні процеси та тенденції, притаманні й іншим знаннєвим системам, якими користується людство. Як альтернативні моделі опису дійсності вони зазнають подібних проблем та знаходяться в тих самих умовах, що й інші теоретичні системи. Водночас світський академічний філософ релігії ніколи не випускає з уваги їхньої сутнісної характеристики – вкорінення об’єкту, що відображається у такій моделі дійсності, в трансцендентній перспективі, специфічність методології її формування (метод розкриття, а не здобуття знання),  та того нюансу, що фундаментальні засновки такої моделі не перебувають у межах його критичної компетенції.

Світський філософ релігії (в межах академічного релігієзнавства) співпереживає буттєву ситуацію людини, з позиції якої і осмислює релігію та продуковані релігійно сенси.

Вітчизняний світський філософ релігії  не є конкурентом богослову чи релігійному філософу, він не намагається оцінювати істинність певної релігійної концепції, хіба-що може вдатися до аналізу її логічної послідовності чи відповідності конкретних релігійних висловлювань контекстуальним запитам та парадигмальним настановам. Він не намагається виправляти, поправляти, спрямовувати чи очищати саму релігію чи релігійну теорію, або ж її практичну реалізацію в суспільній дійсності. Його погляд є аналітико-констатативним. Так, справді, його підхід завдяки методологічним фаховим настановам, є зовнішнім і дистанційованим. Він, швидше, співосмислює разом з людством, а не співпереживає разом з релігійною традицією, релігійні сенси. Сучасні світські філософ релігії застосовує філософський інструментарій для осмислення самої релігії та продукованих нею сенсів, співосмислюючи їх з точки зору узагальнено-людського контексту, конкретизованого певною життєвою ситуацією. Для нього релігійні висловлювання мають значення, залежно від того, який вплив вони чинять на свідомість людини чи спільноти, та яким чином вони впливають на історію людства. Особисто для мене релігійна концепція – це така модель дійсності, що не стільки відображає світ, яким він постає, а яка через свідомість її носіїв формує майбутнє людства. Релігія – дієвий фактор засвоєння дійсності та побудови майбутнього, якщо вона діє відповідно своїм контекстуальним можливостям та сутнісним характеристикам.

Ми живемо у специфічну добу оголеної правди остаточного загублення людини серед неймовірної кількості пропонованих сенсів та цінностей, більшість з яких виявляються лише маніпулятивним знаряддям з примітивнішим, ніж ціле- та сенсо-забезпечення, завданням. Філософська рефлексія ззовні, але зосереджено щодо релігії, з моєї точки зору, значно сприятиме як виживанню релігії, так і її природному вживленню у дійсну життєву ситуацію.

Сліпці у своїй сліпоті бувають різними. І іноді той, хто не довіряє своїм відчуттям, а лише критичному констатативному мисленню , може стати в нагоді і бути корисним провідником у пошматованому знеціненням усіх базових сенсів, постійно мінливому і хаотизованому фантомами псевдоістин життєвому контексті.

Залежно від власного зацікавлення та конкретних обставин релігія може скористатися здобутками і філософуючого арбітра, і філософуючого апологета, і філософуючого спостерігача (аналітико-констатативний підхід). Усе залежить від того, яку мету ставить перед собою конкретна релігійна парадигма: утвердитися в сучасності, закріпити минуле чи врости в майбутнє.

***

Авторство тексту доповіді, висловлених тут суджень та ідей повністю належить к.філос.н. Горкуші Оксані Василівні. Доповідь була виголошена на Третьому Круглому столі із філософії релігії “Сучасні підходи у філософії релігії як стратегії осмислення предмету чи способи розкриття інтерпретативного потенціалу міркувань про нього“, що відбувся 24 квітня 2012 року у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України. Аудіозапис доповіді зберігається. За умови використання тексту, суджень та ідей, слід вказувати авторство та робити посилання на нашу сторінку.

Всі круглі столи із філософії релігії

Всі наукові події

Учасники

Переглянути  список наукових публікацій Горкуші Оксани Василівни

Інші наукові статті Горкуші Оксани Василівни

Більше про автора