Я люблю народ, що встав з колін,
Коли він уголос заявляє,
Що він є, він мислить і з руїн
Свою гідність знову піднімає;
Коли серце величчю живе,
І усім служивим блюдолизам
Зась його торкатись – бо візьме
Й рубане шаблюкою по кризам.
Мій народ не вража маячня,
Не холоп, що мовчки слин ковтає.
Мій народ проснувся – ти і я.
Мій народ живий, бо він про себе знає.
Й на гризоту всім чужим вітрам,
На нездалість блазнюватим зайдам,
Мій народ не раб і не товар –
Скелем’язий, зореокий Байда.
Мій народ – володар усіх сил:
Серце – полум’я, а розум – крига.
Двоє вмілих рук, за ними двійко крил.
Меч в однім, а в іншім – книга.
В рідну землю ноги проросли,
Мов коріння світового дуба,
На плечах тримає небосхил –
Не зрубати міці волелюба.
І йому начхати на князьків –
Сам тепер візьметься за безладдя,
Бо народ – хазяїн. Хто посмів
В його хаті обдирати й шмаття?
Сам тепер подбає про служків:
Що, кому, коли і як платити.
Велет виспався, продер завісу снів,
Час настав на повні груди жити.
Інші поетичні публікації Горкуші Оксани
Попередній спалах
Наступний спалах
Залишити відповідь